Політична економія - Оганян Г.А.

Макроекономічне планування й програмування економіки

Поточне регулювання держава доповнює довгостроковим програмуванням економіки на основі перспективних економічних прогнозів. Економічне прогнозування як система наукових досліджень про можливі напрями майбутнього розвитку економіки та її окремих галузей є формою наукового передбачення й передує розробці планів і програм. На основі науково-технічних і соціально-економічних прогнозів розробляються довгострокові програми інвестицій, експортно-імпортних операцій, підготовки й перекваліфікації робочої сили, здійснення наукових досліджень.

Комплексні програми економічного і соціального розвитку — це система завдань, цілей і запланованих шляхів та методів їх досягнення із зазначенням строків виконання, виконавців і джерел фінансування. У комплексних програмах відображається:

• оцінка економічного і соціального розвитку в попередній період;

• прогноз економічного і соціального розвитку у наступний період (очікувана економічна кон'юнктура);

• концепція економічного і соціального розвитку;

• макроекономічні і соціальні показники й політика;

• інституціональні перетворення;

• інвестиційна, інноваційна, структурна й аграрна політика;

• зовнішньоекономічна політика.

Окрім комплексних приймаються також програми територіального та галузевого розвитку, а також функціональні програми (приватизації, демонополізації, розвитку малого бізнесу тощо). За строками дії програми поділяються на довгострокові перспективні (10-15 років), середньострокові (до 10 років) і щорічні.

Так, у 1995-1996 рр. у сфері науки, техніки і ВПК США здійснювалося 700 коротко-, середньо- і довгострокових федеральних науково-технічних програм, у соціально-економічній сфері — понад 300, у галузі сільського господарства й охорони довкілля — понад 80, 85 — у сфері забезпечення природними ресурсами, понад 40 — у галузі житлово-комунального будівництва і господарства міст, 35 — у галузі транспорту, зв'язку й енергетики. Саме такий пакет державних господарських програм — основа для організації, планування й розміщення федеральних контрактів на товари і послуги для потреб державного споживання.

Державні програми реалізуються через сукупність держконтрактів і спрямовані на розвиток сільського господарства, паливно-енергетичного комплексу, ВПК, систем освіти й охорони здоров'я, забезпечення зайнятості й соціальних послуг, забезпечення науково-технічного прогресу. Витрати держбюджету, як правило, спрямовані на реалізацію загальнодержавних соціально-економічних, науково-технічних або військово-технологічних програм, тоді як витрати місцевих бюджетів — на фінансування програм розвитку територій, інфраструктури, міського будівництва, аграрної сфери, освіти тощо.

Регулювання науково-технічного розвитку

У країнах з розвиненою ринковою економікою особливе значення надається стимулюванню науково-технічного прогресу та розвитку на його основі наукомістких виробництв. З цією метою кожна країна, виходячи з певної концепції або моделі науково-технічного прогресу, розробляє комплекс заходів, спираючись на систему національно-державних пріоритетів. У США, наприклад, акцентується увага на збереженні науково-технічного і військового лідерства, в Японії — на виготовленні наукомісткої конкурентоспроможної промислової продукції.

Ринкова економіка загалом сприйнятлива до НТП, однак самостійно не забезпечує стратегічних проривів у сфері науки, техніки, технологій, необхідних для зміни народногосподарської структури. Причини цього такі: обмеженість фінансових ресурсів компаній, нездатність приватних корпорацій здійснювати фундаментальні дослідження, високий ступінь ризику і невизначеності, значні терміни окупності. Тому держава повинна забезпечувати стимулювання НТП й визначати основні завдання науково-технічної політики.

Метою державного втручання у сферу НДДКР є: збереження науково-технічного потенціалу й фундаментальної науки; забезпечення безперервності процесу науково-технічного розвитку в умовах великомасштабних технологічних зрушень; визначення стратегічних напрямів НТП для державної підтримки, що закладає підвалини науково-технічного потенціалу ХХІ ст.

Регулювання умов науково-технічної діяльності здійснюється за допомогою створення інноваційних фондів, технополісів, бізнес-інкубаторів; страхування науково-технічної діяльності; пільгового оподаткування і кредитування; політики прискореної амортизації; запровадження валютних пільг; здійснення державної науково-технічної експертизи; створення системи державної науково-технічної інформації.

У розвинених країнах набула поширення доктрина "солідарної відповідальності", згідно з якою держава, так само як і приватний капітал (промисловий і банківський), зобов'язана фінансувати створення новітньої наукомісткої техніки і технології, що відповідає світовим стандартам й конкурентоспроможна на внутрішньому та зовнішніх ринках.



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine